четверг, 21 марта 2013 г.

«Заплела дивну казку любов»


                                      
День Святого Валентина – це саме той день коли, варто відірватися від сірих буднів і згадати про високе почуття, яке змушує людей робити воістину великий подвиг. А ім’я цьому почуттю – кохання! А чи здатна сучасна молодь на ці самі подвиги? І що таке кохання, та чи потрібно воно сьогодні для створення сім”ї.
Відповісти на ці та інші запитання працівники Любарської ЦРБ запросила учнів гімназії, які взяли участь у літературно – розважальному вечері «Заплела дивну казку любов».
Поезія про кохання налаштувала всіх присутніх на святковий вечір. Епілогом цього вечора стали слова відомого письменника Віктора Гюго : 
«Якщо ти камінь – то будь магнітом 
Якщо ти квітка – то будь мімозою 
Якщо ти людина – то будь коханою!»
Окрасою вечора стала розповідь про неймовірно сильне почуття між двома людьми – Лесею Українкою та Сергієм Мержинським – трагічну, безмежно сумну, але й водночас духовно високу історію кохання. 
Багато в чому різні люди: геніальна жінка й інтелігентний, сповнений благородних поривань син армійського офіцера. Щирою й типовою для лівої дворянської молоді тих років була його віра в те, що сенс життя благородної людини — це боротьба за звільнення трудящих. 
Відома поетеса, наша землячка, змучена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, про своє помітно вже підірване здоров’я, відчуває: внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили духовним вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого — вміння співчувати, осягати чужий біль як власний і, водночас — незламна воля.
Сергій Мержинський — досить відомий діяч соціал-демократичного руху; зокрема, на нього було покладено здійснення зв’язків між підпільниками Мінська та Києва. Коли зараз ми, читачі XXI століття, беремося судити про історію цієї дружби-кохання, то слід, очевидно, пам’ятати про дві речі.
Перше. Мержинський, безумовно, не був видатною людиною; але ж мав абсолютну рацію Михайло Пришвін, коли писав: «Чи часто бачимо, що чоловік — такий собі, а жінка — пречудова. Це можливо, означає, що ми не помічаємо прихованих достоїнств цього чоловіка, які оцінила ця жінка». І друге. Судити про внутрішній, а тим паче – інтимний світ видатної людини належить гранично обережно – інакше є небезпека перетворитися на цинічних міщан. Дамо собі звіт тільки в одному: ця жінка прекрасно розуміла, що означає для неї повільно прогресуюча хвороба. Але вона була наділена майже надлюдською силою волі і лише у віршах розкривала душу: 
«Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі,
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої».
На жаль, нам найкраще відомий саме останній, трагічний акорд їх кохання. Знаємо напевне, що познайомились вони весною 1897 року в Криму; потім не раз зустрічались у Києві, Зеленому Гаї (родинне гніздо Косачів), листувались. У грудні 1900 року Леся, яка ще весною двічі навідувала свого друга в Мінську, дізнається, що жити йому залишилося лічені тижні. До того ж Мержинський цілком самотній... І вона, чудово знаючи, що таке біль і страждання (бо перенесла кілька важких операцій на кістках та суглобах рук і ніг), не вагалась ані секунди: негайно бути з ним.
Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку, біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати в листі до матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити це неправдою було б, та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка, отже ж, ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує. Часом навіть злість на себе відчуваю, що занадто вже стійка». І пише прекрасні вірші:
«Все, все покинуть, до тебе полинуть, —
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!»
Більше того, у Лесі стало сил на феноменальний творчий злет: не відходячи від вмираючого, вона за одну ніч, з 18 на 19 січня 1901 року, створює «Одержиму», першу з циклу своїх геніальних драматичних поем.
Сергій Мержинський останні 2 тижні життя вже ні з ким не розмовляв. 3 березня 1901 року він помер на руках у Лесі. Ця феноменальна жінка не тільки не зламалася – вона переплавила своє безмежне Горе у вогні творчої фантазії, яка допомогла їй створити в майбутньому головні свої шедеври — попри страшну хворобу. Геніальна велич духу дала їй право написати: «Я в серці маю те, що не вмирає...»





3 комментария:

  1. Перша стежка лабіринту привела до чарівно-сумної розповіді, від якої щемить в серці. Я немало знаю про цю історію, але Вам вдалося розповісти її з новими барвами. Я із задоволенням прочитала пост, який тільки впевнив мене у думках, що "Бібліотечний лабіринт" стане моїм якщо не притулком, то дуже відвідуваним місцем.

    ОтветитьУдалить
  2. Дуже зворушлива історія кохання))

    ОтветитьУдалить
  3. Багато читала про Лесине кохання,але ви дуже зворушливо і трепетно розповіли про її любовь з Сергієм Мержинським.

    ОтветитьУдалить